Якщо ми хочемо іншу країну, нам треба почати розбиратись з її законодавством

Спогади громадської активістки Софії Мельник про Євромайдан у Вінниці, роздуми про громадську активність і напрямки роботи на майбутнє. 

 

- Перед самим Майданом я була в Києві на дуже цікавому тренінгу, щось типу «Інтеграція України в Євросоюз», його проводив Інститут політичної освіти. Вони дуже ґрунтовно підготувались, вони нас водили в посольства, вони нас водили у Верховну раду, ми спілкувались з депутатами,  відчувалось якесь  напруження в суспільстві, в Києві. І було дуже приємно, в посольствах нас дуже гарно приймали, в Представництві Єврокомісії гарно приймали, розповідали,як вони очікують  підписання оцього договору, як добре, що Україна нарешті-нарешті це зробить, і ми такі…, ми, до речі, до сих пір спілкуємось з цими людьми, того що тоді ми якось настільки пройнялись, що ми разом, напередодні такої великої події, але коли ми були в Верховній раді, то відчувалося.. сумнів відчувався дуже сильно, якийсь «а може, а раптом, але ми дуже сподіваємось». У нас сумніву не було, що потрібно підписувати, як же ж не підписати, бо інакше Янукович собі підпише смертний вирок, політичний. І ми такі «та-та», і я приїхала з Києва така натхненна, далі працювати, розвивати і так далі, і нарешті ми підпишемо і т.д., т.п. Ну і тут – Майдан.

І, знаєте, психологічно це для мене було якось великим ударом, тому що.. я лягла просто. Я не змогла встати.

Коли почула. Коли побачила, що не підписують, коли побачила людей  на Майдані,  а ми з  чоловіком, чоловік мій дуже сильно слідкував, ну і я власне також, і наше життя було у Фейсбуці, і в «Українській правді», ми просто слідкували, слідкували, слідкували за всім , і я була настільки розчарована, що мене кожна нова новина просто вбивала, і я відчувала свою безпорадність, що я нічого не можу. Я думаю,  я довго лежала, десь  мабуть, десь до грудня. Я зараз навіть не можу відтворити  в пам’яті послідовність подій…

 ... в якийсь момент я просто вирішила, все, я виходжу, по-моєму це було в перший день, коли перекрили Соборну, і тоді ми з чоловіком  вийшли і ми ходили по Соборній і це було якось так дуже… емоційно. І, якщо чесно, я боялася, я боялася і ходити, тому що я більше так … тиха, чи що. Я люблю писати, писати, писати, це диванна сотня, чи як?  Ну не в тому сенсі, що писати і якісь емоції виражати, а в тому сенсі, що я вірю більше не в революцію, а в якісь такі довгі повільні, але кардинальні зміни.  І тому для мене революція це щось трохи … страшнувате. І тому багато  мені треба було… багато  якоїсь власної сили волі, щоби вийти і ходити.

- Коли закони 16 січня прийняли, яка була у тебе на них реакція?

- Страх. В мене було таке відчуття, ніби я в тридцять сьомому році. І це було так ужасно,   мені здається навіть, що якби я, умовно так кажучи, жила в Москві чи в Росії і були такі закони, то я б менше здивувалася б. Це був просто, це було таким великим шоком, знову ж таки на фоні отого семінару, яка ми країна хороша, які ми відкриті, які ми демократичні, як ми любимо свободу, та-та-та, і тут раптом ці закони, це взагалі як провалля одразу, це було великим шоком.

- Як ти собі уявляла майбутнє після цих законів?

- Як я уявляла майбутнє? Зараз подумаю. Ми з чоловіком вирішили, що ми будемо сидіти до останнього, а коли почнуть стукати в двері і запитувати, тому що, якщо чесно, ми навіть сусідів наших боялися, бо у нас був прецедент, коли сусіди, вони не те, що не допомагають, а якесь таке відчуття, що сусіди готові були настукати кому завгодно, хто прийде і постукає до них, про нас. І тому ми вирішили, що ми будемо вдома в Україні, поки нам не почнуть стукати, а тоді вже будемо десь друзів по світу просити, щоб вони нас приютили. Того що, забігаю наперед, вже в травні, коли вже всі боялись, 9 травня що будуть якійсь теракти, то  мені зателефонувала подруга з Швейцарії і вона казала, ти збирай речі, бери малого, і принаймні літо я тобі дам місце для проживання, тому що щось у вас робиться не дуже добре. І кожного разу, коли я щось коментувала навіть українською мовою про Майдан, то мої друзі з-за кордону казали «будь обережна».

- Ти писала і коментувала про Майдан для друзів з-за кордону. Ти це цілеспрямовано робила чи просто так у тебе виходило?

- Спочатку це було емоція-емоція-емоція. Потім це було цілеспрямовано, вони в мене запитували «а що, а поясни, що це таке», і я в особистому порядку всім пояснювала, враховуючи те, що вони знають, і їхню цікавість про Україну.

- Це переважно були англомовні люди були і ти була у них як джерело?

-Так, одне з них.

- Софіє, а ще була  у тебе ініціатива з листівками, пам'ятаєш?

Після 16 січня в мене була ініціатива з листівками. До речі, з Юрком Степанцем. Він у мене запитав, де можна недорого надрукувати листівки. Ми, звісно, як громадська організація, співпрацюємо з одним видавництвом, і я в нього попросила, в цього власника видавництва, і цікаво, що було, що, як правило, він нам завжди робив знижки, бо ми громадська організація, і цього разу він не хотів. Більше того, він не зробив знижку, але послугою було те, що він надрукував. Тому що він також боявся.

Але це якось відчувалося, того що завжди коли ми робимо в нього замовлення, він такий добрий, привітний, чай пропонує, ще щось, а це було настільки напружено, що він каже, добре я надрукую, но ти типу нікому не кажи, і за готівку. І я пам’ятаю, що Юрко каже, от… такий-сякий, того що по моєму він взяв навіть більше ніж, як правило, такий-сякий, що типу .. боїться.

-  А  який там був текст в тих листівках, про що там йшлося?

- А по-моєму на всеукраїнському рівні, я вже не пам’ятаю, хто зробив такий ніби постер і ми просто його роздрукували.

- І що ви з ними зробили?

- Ми пішли і почали роздавати людям. І це для мене був такий настільки великий подвиг, особисто, роздавати людям, коли ти боїшся. І також Михайло Бардин, що він зробив. ..Ага, він  мав зустріч зі своїми колегами з районів і я йому подзвонила, щоб вони в райони ці листівки далі передали і дійсно він сказав, ось заходь і роздай ці листівки, нехай роздають далі.

-  А на вулиці, коли ти роздавала, яка була реакція людей?

- Різна. Була певна байдужість. Можливо якась і показна байдужість, в основному, але були люди, які були щиро зацікавлені. Ну в принципі успішно ми їх роздавали.

-  А де ви їх роздавали, в яких місцях?

- В самому центрі, по Соборній, на Театральній.

 

-  Я пам’ятаю, що дуже цікава штука відбулася з моєю мамою. Тому що моя мама, вона в принципі більш гнучка жінка, ніж більшість жінок, скажімо, в Жмеринці, вона в Жмеринці живе. Моя сестра дуже традиційна і вона каже «політика – вона брудна, і не лізьте в політику, я не розумію твоєї політики, і взагалі що це робиться на тому Майдані», і вийшло так, що в якийсь момент, коли перекрили обласну адміністрацію, я якось, знову ж таки, це для мене було дуже великим подвигом, але я пішла і просто банально почала різати бутерброди цим людям, а потім ці бутерброди роздавати і це для мене було якось так « я це роблю, і дійсно треба ці бутерброди роздати і цих людей тут тримати», бо там були такі охочі подивитись, що це таке, один раз в своєму житті можливо зайти в ту обласну раду  і подивитись, що це таке і вони, можливо, вони навіть нічого не розбирались, що відбувається в країні, але вони просто приходили. І я, чомусь для мене це було важливо, що ці люди мають сюди приходити і тут залишатися. І треба їх годувати чим завгодно, їм посміхатися, але вони мають тут бути і і вони мають це побачити.  І я також , я не могла вже сидіти, бо я весь цей час сиділа вдома, іноді там висовувала носа, я маю тут бути, я маю це робити. От. І тут якось моя мама…, я була в такій глибокій депресії, і я не хотіла ділитися з своїми близькими цими емоціями, і тут моя мама дзвоне-дзвоне, я кажу, все добре-все добре, але вона дзвоне-дзвоне-дзвоне і їй не здається, що все добре, і вона, нарешті, вона приїжджає. Ну, в Жмеринці нічого не перекривали, тому для неї це було чимось таким,.. І мені дали задачу наварити макаронів, тому що ми недалеко живемо від обласної адміністрації

- Хвилиночку, хто дав задачу?

- На кухні, в обласній адміністрації. Наварити макаронів. Мені дали ці макарони, багато макаронів, і я принесла додому, а мама вдома. А мама приїхала і вона така «навіщо тобі це все, божемій, це небезпечно, і що ти робиш, і що ти думаєш, і що вони там роблять, і я не розумію, і навіщо вони цей Майдан позбирали,  і та-та-та-та-та, і нащо їм цей Янукович, і чого ми сваримось з Росією, не треба з Росією сваритись, і так далі, і тому подібне…І тут ми з нею варимо ці макарони, варимо, варимо, я ці макарони в друшляк, красиво, а мама ще каже, мама дивиться така на мене, мама вважає, що я не хазяйновита дитина, а вона так дивиться, як я так обережно ці макарони, щоб вони гарно зварилися, щоб вони були теплі, красиві, бо ж я для людей, які мають там бути, і вона каже :»Дивлюсь я на тебе, ти точно така як я, маладєц, маладєц», і якось ми з мамою, мама так пройнялася тим, що це я для цих людей роблю в цій такій брудній політиці щось там і вона зі мною понесла ці макарони, ми ці макарони там роздали, їх практично ніхто не їв, бо бутерброди були вкусніші, але ми принесли там, роздавали цим людям і мама якось настільки пройнялася, що вона каже «може ти й права, може й дійсно та Росія з нами, щось на нас нападає, може й дійсно Янукович був неправий, може й дійсно нам в Європу потрібно, може й може…» І вона поїхала заспокоєна і зовсім з іншою думкою. Я подумала, боже, як круто. І тоді вона вже навіть, коли на мене нападала моя сестра, що ти з тою політикою, то мама якось її ніби заспокоювала і по-свому, як вона розуміє вона їй пояснювала. І це було якийсь такий, як правильно сказати, так ніби пласт зрушив, щось змінилося кардинально.

- З деяким друзями я посварилась… В мене були в Сполучених Штатах знайомі росіяни і одна росіянка прожила весь час, багато років в Сполучених Штатах і вона хворіла по-моєму на цукровий діабет, і при тому що вона там, ну ніби статус у неї видний, але їй допомагали лікуватися. І вона не збиралася назад в Росію. Але як тільки все почалося, вона почала мене просто бомбити. І тільки я робила будь-який комент… ми з ними таке, таке шапочне знайомство, ну але друзі на ФБ, і вона почала бомбити оцими типовими новинами з російських ЗМІ, наскільки ми неправі, і взагалі, і наскільки вона добре знає про ситуацію в Україні, краще нас, і навіть вона могла прокоментувати, коли ми на Майдані у Вінниці виходили, вона навіть це могла прокоментувати і заперечити. Я намагалась зі всіх сил якось їй пояснювати і так, і сяк, вплоть до того, що як ти можеш взагалі оцінювати , коли тебе тут немає, ну в мене нічого не вийшло і я врешті-решт викинула її з друзів і сама , бо я зрозуміла, що це дуже неконструктивно для мене і дуже виснажуюче для мої психіки. Але я більше, набагато більше була ображена своєї близькою подругою,  всі її коріння тут у Вінниці, і вона ще якийсь час жила в Росії, а потім повернулась і закінчила університет наш, ВДПУ, і вийшло так, що  оцей Майдан він ніби загострив пам’ять, і я почала згадувати такі речі, на які я не зважала усі ці роки, і я згадала, і так само оця подруга моя близька, вона так само почала мене бомбити, при тому що вона ніколи не цікавилася ні політикою, ні українськими питаннями, ніколи в житті, і вона на той час і зараз вона живе в Німеччині, і  я пам’ятаю, як вона погано говорила про Україну, і як казала, що не має тут перспективи в Україні . І тут вона ,  як мені здавалося, осмілювалась  критикувати  тих людей, які вийшли на Майдан, критикувати мене, якісь різні коментарі на мої коментарі виставляти, і це було для мене дуже образливо, і я згадала, я пригадала, що вони приїхали з сестрою у Вінницю і вони за 5 років не вивчили українську мову, при цьому навчаючись в університеті. І саме під час Майдану це мене настільки глибоко вразило, я це їм пригадала.

- А вчили англійську і німецьку?

- А вчили англійську і німецьку. І вона весь час казала, які ми неправі, що ми підтримуємо Майдан, що ми на Майдані, і при цьому вона ходила до Російського патріархату там в Німеччині, викладала в німецькому університеті і так далі. Я їй говорила: «Ну ти хоча б мовчи, ну ти ж навіть не тут, ти покинула країну, просто хоча б мовчи, навіщо воно тобі, взагалі.» І я також намагалась їй пояснювати, її чоловікові, бо чоловік також вчився на моєму факультеті, але це було взагалі дуже… він ще підбирав такі слова, які мене в принципі були дуже образливими, от він називав мене свідоміткою, от це було просто вбивчо, він коли назвав мене свідоміткою, я просто була така… і мене що сильно вражало і ображало, це те, що людина знає три чи чотири іноземні мови, людина знає та може там цитувати якихось філософів в оригіналі і не в оригіналі, людина пише вірші і при цьому настільки зазомбована чужою країною, країною, яка її не виховала і не виростила. І я не знала до чого взивати, бо  якщо не працює логіка у інтелектуальної людини, то як же звертатись до людей, які не мають освіти взагалі? Тобто в мене була така жорстока безпорадність, я не могла знайти ніяких аргументів, ні емоційних, ні логічних для людей, які от мене атакували у ФБ. І я в результаті оце от три людини, яких я просто викинула з ФБ. І зараз я навіть думаю, боже, ну навіщо я була такою емоційною і так далі..можливо думаю навіть, що треба десь вибачитись, але я от.. ще не пройшло.

- Давай повернемось до перекривання вулиці. Я так розумію, що перекривали, коли вже вбивства були так? 19 лютого,десь у вівторок?

- Ні, це було раніше.

- Ти можеш сказати, який привід був?

- Це було Париж, на Театральній. Який привід, я не згадаю. Я вам кажу. В мене не спрацьовує це…

- Ти прийшла туди і бачиш, що всі ходять...

- Так, я прийшла, всі ходять і я почала ходити. Що мене вражало, що я побачила на Майдані не тих людей, кого я бачу щодня на вулиці. Вони були якісь інші. Я не знаю, чи це середній клас активний, який добре заробляє, вони якось краще виглядали, як серединні обивателі якого зустрінеш на вулиці. І вони, їх було так небагато я просто от ходила з ними туди-сюди я пам’ятаю, як ми возмущалися, коли машина хотіла проїхати, хоча нас було там троє з половиною людей.

- Ти памятаєш той момент, коли ти дізналась, що на Майдані перші вбиті. І  яка твоя реакція була?

- Безпорадності. Просто безпорадність. Я зрозуміла, що масовість це добре, але навряд чи ми щось змінимо. Ну якось так.   Я не бачила, чим я цьому всьому можу зарадити. І цією безпорадністю просто я була паралізована.

- Але  ти все одно ж виходила і щось робила?Який був в цьому сенс, якщо нічим не можна зарадити? Яка була твоя мотивація вийти і це робити?

- Просто або ти виходиш і це робиш, або тобі дійсно почнуть стукати в двері. Оце відчуття, що ти з кимось, і вас багато, і комусь так само не байдуже - воно дуже  надихало. Не те, щоб це відчуття сила, але просто натхнення, що далі можна жити. Але не можу сказати, що в мене було якесь таке відчуття, що ось ми переможемо, ми переможемо….,

- Як ти тепер думаєш, скажи мені будь ласка, оце все, що  відбувалося під час Майдану, це було на користь, на шкоду, ми маємо цим пишатись чи ми маємо соромитись… Як ти оцінюєш, вже пройшло два роки, ті  події?

- Ми молодці. Ми молодці, але тільки наполовину. Одразу після десь навесні, може влітку в Юрка Степанця був проект, щоби зібрати людей, які брали активну участь в майданах  своїх, хто де і запитати їх, а що далі? Того що пройшло декілька місяців, а нічого нібито  й не мінялося так сильно. І він мене попросив модерувати це захід. І я так взяла ще дзвоник, бо я знала, що ми всі дуже емоційні, включаючи мене я можу також дуже реагувати різко. Щоби виділити кожній людині якийсь час і вислухати всіх і до чогось все-таки прийти. І на тому заході я зрозуміла, що шини ми палимо, на майдани ми ходимо, ми патріотичні,  ми відкриті, ми пісні співаємо, але в документах ритися нам в облом. Закони читати нам в облом. І краще ще ми ще раз якісь шини попалимо, но в документи ми заглядати не будемо. Бо дуже воно не показово, не бистро і дуже якось довго, щоб ці всі документи міняти там…. Ось це на жаль, тому я кажу, що ми молодці, але наполовину.

Але чим хороший був Майдан, що все таки я побачила на собі передусім. На жаль, на превеликий жаль, кров  чистить мозок. Коли я дивилася оці вбивства, коли люди буквально якимось дощечками прикривалися від снайперів,  це було настільки якось потрясало, що тоді  я перейшла на українську мову в Україні. І тепер ти мене ніяким макаром…  Так, я завжди була, як ввічлива українка, переходила на російську якщо до мене звертались російською, потім я вирішила, є, нє, рєбята, тому що саме це отакі от побутові речі вони і творять реальність  і найцікавіше те, що мені спочатку було незручно, тому що люди з якими я спілкувалась ти ніби по іншому сприймаєш людину, а людина себе, це бувала велика трансформація і люди деякі люди одна наприклад моя стара знайома ми з нею давно не спілкувались під час Майдану, тут ми з нею зустрілися, грубо кажучи пили за одним столом, вона каже, я тебе не сприймаю, коли ти розмовляєш українською мовою, я не можу тебе впізнати, ти інша.

 Я  настільки переконана, що ми маємо розповсюджувати українську мову в Україні і підтримувати видання, культуру, кіно, що навіть ті люди, які  затяті російськомовні, намагаються спілкуватись українською мовою. Це працює, працює. …. якщо ми не користуємось українською мовою і переходимо на іншу мову , в нашому випадку то російська, значить так, це сигнал для тих людей, російськомовних, які живуть все життя і не можуть вивчити українську, що може й так, може вона не так і потрібна.

-  Я не їздила на Майдан в Київ. В мене просто…,  в один момент я не могла стриматись. Але мій чоловік каже, ну от дивися, тебе там покалічать і що ми будемо робити з сином. А для мене син дуже-дуже велику роль грає.. і він залишиться без мами... Бо мені здається, якби я поїхала на Майдан, то «а» я б там залишилася б, «б»  я б там би там або камінці кидала, або ще ось робила..То я там просто так не стояла б. І я думаю, що в якійсь мірі я сама себе стримувала. Саме через дитину.

-  А коли вже переходили  дорогу, то якось так, переїдуть, то переїдуть? То теж було небезпечно?

- Знаєш, в мене якась була така агресія, що мені здається, якби хтось попробував тоді переїхати, я би кулаками розбила б машину. Я не знаю, чи дійшло б до водія, але була дуже сильна агресія.

Для мене особисто Майдан показав, наскільки ми не є Росією, наскільки ми різні. До речі,  в Штатах я вперше познайомилась з людьми, які мають громадянство Російської Федерації, цікаво, що до Майдану було якесь таке відчуття, що одна країна, ми всі схожі, я знаю, які ті росіяни, про тому, що я жодного разу не зустрічалась з жодним росіянином у своєму житті до 28 років, я ні разу не була в Росії, ніколи, і тільки в Штатах я познайомилась з росіянами і я одразу побачила, що це зовсім інші люди. Вони навіть виглядають по-іншому, ці люди. В них інший вираз обличчя, і я подружилася з однією дівчиною, яка така дуже овпенмайнд, на момент Майдану вона навчалась в Німеччині, і ми були близькими подругами і нам треба було якийсь час переговорити, що це відбувається, що до чого. В неї був такий аргумент дуже цікавий, вона каже, ви не можете нас звинувачувати, бо ми хворе суспільство, так само як казати, що якась людина дуже сильно хвора і звинувачувати в тому, що вона там зла на те, що .. Ми хворі, що ви від нас хочете, ми хворі, ми далекі від вас… І я починала там якісь посилання їй на російськомовні, англомовні пояснення цієї ситуації, а вона каже « я так багато не читаю, і я просто що дивлюсь, те, що бачу, то і знаю.» І цікаво, що ми ніби з нею об’яснилися, бо ми багато-багато годин розмовляли-розмовляли про все на світі і все починалося на високих нотах, потім все–таки наша ми приходили до чогось спільного, і цікаво, що вона мене провідувала минулого року влітку, зі своїм хлопцем, він німець, але він німець гедеерівець, тобто він німець Східної Німеччини. Це було дуже цікаво. Я була дуже рада їх бачити, коли вони приїхали до мене . І в перший вечір, як вони приїхали ми там купили вина як друзі і відчувалося, що ми маємо поговорити про це. І цікаво що, а в той час вже був Мінськ, так, це серпень 2015 року і вже були звинувачення з боку України, що Євросоюз не допомагає, і оскільки в Євросоюзі Німеччина грає ключову роль, то  і Німеччина і Ангела Меркель в черговий раз від нас відвернулася, тоді був оцей дискурс, що Україна звинувачує, що Європейський Союз не допомагає. І тут ми сідаємо, Україна, Росія, Німеччина,  і починаємо цей дискурс. Ви не повірите, вони обоє, знову ж таки, люди з іноземною освітою, розумні, вони почали мені закидати, що Україна закидає. Я кажу, люди добрі, це все одно, що закидати жінці, яку ґвалтують, що вона сама винна і вона на них нападає. Я кажу, ви що, ви подумайте… А німець каже, а ви не розумієте, що Ангела Меркель не може нічого змінити. От ти, каже, от ти уяви себе на місце Ангели Меркель,.. Я кажу, я ніяк не можу, я можу уявити себе на місці Порошенка, а на місці Ангели Меркель, ну повір, я ніяк не можу себе уявити. Ну ми в результаті також прийшли до чогось спільного, в принципі будь-яка проблема вона є дуже комплексною, не можна сказати, той винен, то невинен, є купа різних факторів, які впливають на рішення будь-якого політика, і можна зрозуміти, чому вони поводяться так, а не інакше, нам також цікаво,

- А місцева влада, як вона реагувала на Майдан?

- Був такий момент, щось відбувалося в обласній раді і оцеплєніє було, що було більше міліціянтів, було більше цих людей у формі, аніж виступаючих. І я пам’ятаю, завжди жахають ці чорні люди у формі, в масках, для Вінниці це взагалі «вайна», це все.То тоді я зрозуміла, що якби влада хотіла все закінчити, вони б закінчили б дуже швидко. Дуже. Їм достатньо було один раз пов’язати декількох людей , або добряче їх побити палками, а таких, як ми, нас скільки там, двадцять людей, просто залякати.. Так? Як в Криму зробили, що там, ключових активістів забрала в Москву, решту залякали, і все. Решта мовчить, бо у нас решта – саме така. І вони якби хотіли, вони б це зробили. Але вони не хотіли, мені здається. І навіть тоді, коли штурмували обласну раду і був поранений якийсь міліціонер, чи декілька міліціонерів, було видно, що вони не хотіли крові. І було видно, що їм був даний наказ триматися до останнього, нікого не вбити.

- Ви помічали якусь роль комунальних служб? Під час Майдану?

- Щось було, звісно, треба подумати.

- Ну сніг прибирали?А оцю барикаду під обласною радою, прибрати не прибрати…сміття – не сміття,  я її так памятаю зорово, цю барикаду.

- Так, хороша була барикада.

- Саша Нікітюк її розмальовував, чи що..

-  А ми навіть свою ялинку принесли на вогонь грітися.

- А , то ви ще й свою ялинку навіть принесли?

- Ну у нас Новий рік пройшов, а люди на Майдані гріються, того що там оці бочки, так? І ми, ну що ж ми, ялинку нашу викидати, коли треба грітися? Ми понесли її на Майдан і там її спалили.

-  Макарони варили, ялинку носили…

- Так, і при цьому я не вважаю себе активісткою Майдану, я симпатик.

-  І це саме та людина, яку готував Держдеп для реформ в Україні.:)

- Я за тихі реформи. Я за те, аби читати, читати і  переговорювати. Як на мене, Держдеп дуже гарно потратив на мене гроші. Мені здається, що якби не американці, то я б навіть як громадянка не оформилася б. Того що в університеті я пам’ятаю, божемій, я шукала якогось громадського активізму. Я не пам’ятаю, як це мало називатись, був двотисячний рік, я щось хочу і не знаю, що я хочу. І тут табір літній Корпус миру влаштовував,  пішла на той табір – щось проясняється. Ну все одно щось не то, щось я хочу, щось хочу… Тут одна програма, друга програма, я зрозуміла, що таке громадська позиція. Громадянська.

 

Якщо ми хочемо іншу країну, нам треба почати розбиратися і цікавитись її законодавством. Поки ми не почнемо цитувати Конституцію, як громадяни, поки ми не почнемо дивитись і знати просто свої права, хоча б як мінімум пару прав і захищати їх в органах влади, нічо не буде. Нічого. Бо державний апарат аморфний, дуже аморфний. Дуже цікаво зараз, я, як помічниця депутатки, бо місцевий депутатський корпус він змінився, він став іншим, депутати стали хотіли і цікавитись. Вони ще не знають, як це всьо робиться. Та вони хочуть і цікавляться. В більшості. В середньому. Що робить державний апарат? В нього таке ставлення, ми бачили в Радянському Союзі таких, як ви, ми бачили на початку, ми бачимо зараз, ну ви підете, прийдете і підете. А ми тут будемо, і ми тіпа ваші ці ініціативи маємо розхльобувати. Вони не дуже сильно спішать щось змінювати. Я вам скажу, бути депутатом місцевої ради дуже важко. Того що щоби якесь своє навіть маленьке, маленьку пропозицію протягнути треба переконати структурний підрозділ, треба переконати апарат ради, що воно дійсно варте того, і треба переконати юриста ради,того що вони навіть не зацікавлені оформити твою ідею, ну депутатську, в  нормативний формат. Вони не хочуть цього. І того депутата щоб в принципі бути ефективним треба  мати цілий штат юристів, соціологів, які це все риють, готують і в принципі вже готове приносять. І переговорників, які це готове пояснюють  всім, кому не лінь, що воно потрібне, воно важливе. Що у нас людина на першому місці, а не комунальне майно, яке треба ремонтувати. А це довгий, довгий, довгий процес. Навіть якщо ти хочеш якійсь зміни, це треба міняти цілу низку, пакет документів. Навіть на місцевому рівні.

Запис інтерв’ю провели дослідниці Оксана Яцюк і Оксана Романюк під час реалізації проекту «Діалоги про Майдан:Жіночі спогади» в рамках конкурсу ініціатив "Попередження та вирішення конфліктів, культура миру, залучення жінок до процесів миротворення", який провела ГО «Інформаційно-консультативний жіночий центр» за підтримки програми MАТРА у сфері європейської співпраці Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів.

О новой Joomla на JooMix.org